В день пам’яті жертв Голодомору та Геноциду проти українського нараду радянською окупаційною владою, в день пам’яті про звичайних людей, які ні за що та ні про що втратили свій дар на життя. Присвячується. Ми шануємо вашу пам"ять, ніхто не забутий ніщо не забуте.
23 листопада 2013 р. о 16:00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання і запалення свічок пам'яті.
Громадський та приватний транспорт звуковими сигналами подасть звістку про хвилину мовчання за тими, кого скосив Великий Голод.
На вікнах осель мешканці запалять свічки пам'яті. У церквах відправлять поминальне Богослужіння. У навчальних і культурних закладах проведуть тематичні вечори – уроки пам'яті.
Повісьте чорні траурні стрічки, поставте свічки на вулицях свого міста.
Якщо ви підтримуєте загальнонаціональну жалобу у своїй країні - у цей час, у цей день запаліть свічку пам’яті в ім’я тих людей, які працювали для землі, на землі, які цю землю любили – це українці, які на цій землі були замордовані. Їх не тисячі, їх навіть не сотні тисяч - їх мільйони. У них відібрали те, за що вони працювали та годували не тільки себе, а і усю «совестську» систему.
Нехай їхня смерть не мине просто так.
Ми пам’ятаємо про вас, ваша смерть не даремна.
Це наша історія. Пам"ятаймо її.
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу...
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.